Але саме ця знахідка була найбільш шокова, бо я вперше не з книжок і фільмів зрозумів (а точніше — відчув, саме відчув) буденність геноциду.
Навесні довелося бачити одну картину, яку я ніколи не забуду. У свіжозвільненому місті Київської області, куди ми поїхали з, так би мовити, медійною місією, я побачив пальці. Людські пальці, що стирчали з клумби. Яку, скоріше за все, саме ці пальці перетворювали щовесни на осередок краси. Але більше не могли.
